| Головна » Статті » Мої статті |
Солдати чужої війни
Мав чорні брови, очі сині… За що загинув на чужині? І де взялась та чорна сила, Що поламала твої крила?
1979 рік. Тоді їм було вісімнадцять. Ще майже діти… Вони раділи життю, мріяли, закохувались, уже збирались на військову службу. І цього ж року склали присягу на вірність Вітчизні. Та доля кинула їх на чужу землю - в Афганістан. Там почалася довга, жорстока і нікому непотрібна війна. Я часто думаю: чому? Через що? За чиїм велінням пішли хлопці в афганське пекло? Невже не розуміло політичне керівництво держави, що не можна змусити гордий багатомільйонний афганський народ підкоритись режиму, що спирався на радянські багнети? Мабуть, тоді ніхто не оцінив весь трагізм подій. І тільки тепер всі ми відчуваємо наслідки того, що сталось: історія афганської війни написана кров’ю наших солдат та сльозами вдів і матерів. А матері сьогодні вже не чекають додому синів, тільки часто розмовляють з ними, мертвими. І, звичайно, кажуть їм ті слова, яких ніхто ніколи не почує. Ті слова, які знають тільки матері. І більше ніхто… Безумовно, війна – це інший світ, де всі цінності виглядають інакше. Афганістан навчив і рядових, і офіцерів цінувати життя, дружбу, відданість і любов. 1979 – 1989 роки. Тоді наші солдати, дійсно, думали, що займаються потрібною справою: допомагають простому народу Афганістану. Тому так мужньо і героїчно йшли у бій з ворогом «необстріляні пацани». Поет-афганець А.І.Ст. (Олександр Стовба) писав, що «готовий згоріти метеоритом заради життя на землі». У цих словах – стійкість, сила волі і мужність нашого солдата. Часто переглядаю документальні кінохроніки. Учасники подій говорять:
Вмирали хлопці, а в них на долонях лінії життя дуже довгі. Їм жити та жити. Та доля розпорядилась по-іншому. Тисячі полетіли птахами на рідну землю в «чорних тюльпанах». Друге десятиріччя ХХІ століття. Мені неодноразово доводилось спостерігати зустрічі тих, до кого доля була милосерднішою. Їм уже за п’ятдесят. Вони живуть серед нас. Скажу відверто: такі картини надзвичайно зворушливі і вражаючі. Я знаю, що їм важко повертатися до тих чорних сторінок життя, та ще важче вирвати їх, знищити й забути. У тихій задумі стоять біля солдатських обелісків завчасно посивілі хлопці-афганці: - Ми свою роботу зробили, а час усе розставить на свої місця. Хочеться запитати: « У що ви тоді вірили ? За що боролись?» Давайте ні ви, ні я не будемо давати відповіді на ці запитання, а просто задумаємось… Хто вони? Ветерани афганської війни, воїни – інтернаціоналісти чи просто «афганці»…. Головне – для нас вони справжні герої. 15 лютого 2017 року. Двадцять вісім років тому була дописана остання сторінка цього трагічного літопису. І цю сторінку дописати треба нам. - Збережімо пам'ять навічно, навіки!
Юлія Богинська, учениця 10 класу Слобожанської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Кегичівської районної ради Харківської області | |
| Переглядів: 546 | |
| Всього коментарів: 0 | |